Більшовицький переворот 1917-го в Луцьку
Опубликовано: 13.01.2019
Після того, як більшовики у Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 року скинули Тимчасовий уряд та захопили владу, 29 жовтня (11 листопада) виконавчий комітет Луцької Ради солдатських, робітничих і селянських депутатів скликав загальні збори Ради і представників гарнізону, щоб обговорити революційні події у Петрограді.
Про це пише Сергій Єфімов на сайті " Хроніки Любарта ".
На зборах була поставлена вимога передати всю владу представникам соціалістичних партій. Загальні збори Ради разом з представниками гарнізону ухвалили: «Вважати недопустимим застосування збройних сил Луцького гарнізону для придушення Петроградського повстання». Збори вимагали також негайного укладення перемир’я, передачі усіх земель у розпорядження земельних комітетів, встановлення робітничого контролю над виробництвом, скасування смертної кари, демократизації армії. Прийняття цього рішення ще не означало перемоги радянської влади в Луцьку. Пропозицію більшовиків прийняти резолюцію з вимогою передати усю владу в країні Радам було відхилено.
Наступного дня, 30 жовтня (12 листопада), обговоривши питання щодо політичної ситуації, що склалася, законодавчий орган місцевої влади Луцька міська дума рішуче засудила “захоплення влади меншістю демократії”. Враховуючи те, що Тимчасовий уряд припинив існування, “демократична Дума міста Луцька” (так у тексті) вважала за потрібне прийняти невідкладні заходи для створення нової влади.
Більшовицький переворот засудив й представницький український орган – Центральна Рада. 4 (17) листопада 1917 року до Луцької міської управи (виконавчий орган міської думи) надійшла відозва до всіх громадян України від виконавчого органу Центральної Ради – Генерального Секретаріату.
“Разом зі всіма революційними силами України Генеральний Секретаріат буде рішуче боротися зі всіма спробами підтримати Петроградське повстання”, – йшлося у відозві.
Командир дивізії прапорщик Дмитрієв рулить
Радянська історія створила свою легенду про те, як у Луцьку встановили Радянську владу. Я спробував відтворити реальну картину, що робилося у нашому місті 101 рік тому.
Керівником більшовиків у Луцьку був такий собі прапорщик 126-ої дивізії Південно-Західного фронту Олексій Миколайович Дмитрієв . Про нього практично нічого не відомо – коли і де народився, жодних біографічних даних.
На початку листопада 1917 року він очолив Луцький військово-революційний комітет, який 2 (15) листопада організував у Копачівському лісі мітинг солдатів 126-ї піхотної дивізії, внаслідокчого солдати трьох полків відмовились виконати наказ командування про розформування. Солдати обрали Дмитрієва командиром дивізії, а себе оголосили червоногвардійцями.
У ніч на 13 (26) листопада військревком викликав з району села Рожища три полки 126-ї дивізії, що оголосила себе червоногвардійською. Війська на чолі з новообраним командиром зайняли Луцьк та взяли владу в свої руки. У виступі взяли участь і солдати двох батарей 125-ї артбригади, які були викликані до Луцька з села Жабок. За розпорядженням ревкому, були заарештовані комісар Тимчасового уряду при Особливій армії Петров , його помічник Кудрявцев , члени армійського виконавчого комітету Особливої армії Бєльський, Ліперовський , начальники Луцького гарнізону та міліції, офіцери гарнізону і чиновники міської управи. ВРК закрив армійську газету «Известия выборных Особой армии». Зазначу, що тоді штаб Особливої армії знаходився у Луцьку. Начальником Луцького гарнізону ревком призначив солдата Пантелєєва . За розпорядженням ревкому були зайняті друкарня, пошта і телеграф. Також з тюрми було звільнено ув’язнених більшовиків.
Радянські історики забували вказати, що між обранням Дмитрієва комдивом та захопленням влади у Луцьку відбулася ще одна, значно вагоміша подія, яка суттєво вплинула на подальшу долю України.
7 (20) листопада 1917 року український представницький орган Центральна Рада своїм Третім Універсалом проголосив про створення Української Народної Республіки (УНР). Про незалежність України тоді ще не згадували. Єдиною силою, яка відразу заявляла про необхідність створення незалежної України, були маловпливові на той час “самостійники “ на чолі з Миколою Міхновським . У ІІІ Універсалі Центральної Ради проголошувалося :“Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не віддаляючись від Російської Республіки, зберігаючи єдність її, ми твердо станем на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів “. Центральна Рада визначила кордони Української Народної Республіки (УНР) у межах 9 губерній (Київської, Чернігівської, Волинської, Подільської, Харківської, Полтавської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської (без Криму) у складі федеративної Росії. Майбутню долю України мали встановити Українські Установчі Збори, вибори до яких Центральна Рада запланувала провести 9 січня 1918 року. Заходи щодо аграрної політики, проголошені в Універсалі, нічим не відрізнялись від більшовицькогодекрету про землю.Право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств касувалося, а сама земля визнавалася власністю всього трудового народу і повинна перейти до нього без викупу.
Отже, з 7 (20) листопада Луцьк знаходився під юрисдикцією Української Народної Республіки, яка не визнавала законною більшовицьку владу у Петрограді.
Далі відбувалося наступне. 15 (28) листопада Луцький військовий ревком за прикладом Петроградської Ради видав наказ № 1, який заборонив солдатам виконувати розпорядження командування, непідписані військревкомом, вимагав пильно стежити за офіцерами, закликав солдатів відкликати есерів і меншовиків з Ради і направити туди представників, які б відстоювали інтереси народу. Крім цього, військревком зобов’язав частини обрати собі командирів.
Наступного дня військревком скликав у приміщенні окружного суду збори представників усіх військових частин гарнізону і громадських організацій, які висловили довір’я військревкому і ухвалили встановити в місті та в окрузі Радянську владу.
Але, як виявилося, ухвалити ще не означає встановити.
Звернемося до джерел. У радянські часи головним джерелом з історії міст й сіл України була краєзнавча енциклопедія “Історія міст і сіл Української РСР”, створена 1962 року. Встановленню Радянської влади у Луцьку тут відведено три абзаци. Приведу їх дослівно.
“На Надзвичайному з’їзді представників Особливої армії, що зібрався 27 листопада в Луцьку, а згодом переїхав у Рівне, більшовики вступили в блок з польськими лівими соціалістами і здобули перемогу. З’їзд висловився за передачу всієї влади в країні Радам.
Перемога більшовиків на армійському з’їзді сприяла зміцненню Луцької Ради. Головою Ради було обрано армійського більшовика Федорова . На засіданні, що відбулося 4 грудня 1917 року в будинку дворянських зборів (нині медучилище), Луцька Рада схвалила ленінські декрети про мир і землю, прийняті II Всеросійським з’їздом Рад, і закликала трудящих міста та його округи до втілення їх у життя.
При підтримці революційних військових частин Луцька Рада розгорнула велику роботу по здійсненню декретів II Всеросійського з’їзду Рад і Українського Радянського уряду, зокрема взяла на облік державне майно, скликала повітовий селянський з’їзд тощо.”
Що відразу кидається в очі? Не зрозуміло, чому, захопивши владу у Луцьку 13 (26) 1917 року, прапорщик Дмитрієв та його посіпаки радянську владу оголосили лише за три тижні потому, 4 (17) грудня?
Радянські історики не згадували, що того ж дня, як прибічники прапорщика Дмитрієва зайняли місто, дума відрядила міського голову Самуїла Спектарева до Києва, у Український Генеральний Секретаріат з “протестом проти насильницьких порушень прав міського самоуправління”. Незабаром, як свідчать деякі джерела, Луцьк було повернуто у підпорядкування Української Народної Республіки.
Про те, що протягом наступного часу у Луцьку була українська влада, свідчать архівні джерела. Так, у Луцькій міській управі було зареєстровано лист, підписаний головою луцької гарнізонної ради Сильвестром Якубовичем від 22 листопада (5 грудня) 1917 року, у якому є прохання “в знак солідарності і признання проголошеної Республіки підняти над будинком Управи украіньский прапор (флаг) жовто-блакитного (желто-голубого) кольору (цвета)“ (орфографія збережена).
Згодом, 2 (15) грудня 1917 року, у Луцьку пройшли свята з нагоди оприлюднення Універсалу Центральної Ради з вивішуванням прапору УНР.
Питання, коли Центральна Рада повернула собі владу у Луцьку залишається відкритим.
Спробую відтворити події після зайняття більшовиками Луцька 13(26) листопада 1917 року.
Керівництво УНР відрядило, вірогідно, до Луцька представників, які примусили Дмитрієва та його прихильників віддати луцькій думі як місцевому органу УНР владу у місті. Більш того, ще 3 (16) листопада 1917 року у Києві спільне засідання Центральної Ради з виконкомами рад робітничих і солдатських депутатів Києва визнало Раду крайовою владою в Україні. Далі, можливо, запропонували “комдиву” Дмитрієву зробити, щоб усе було, як раніше, до організованого ним перевороту. Тобто звільнити заарештованих (чи просто незаконно затриманих, невже ревком мав право взяти на себе обов’язки прокуратури тощо?) та залишити у спокої друкарню, пошту та телеграф. Ну й скасувати своє рішення про закриття армійської газети «Известия выборных Особой армии». І прапорщик, вірогідно, погодився. Ну, звичайно, звільнених більшовиків назад у тюрму не віддав. Якось вже не по-людськи би получилося.
Отже, приходимо до висновку, що у Луцьку протягом листопада 1917 аж до 19 лютого 1918 існувала не класична більшовицька влада, а якась гібридна. Весь цей час паралельно з владою Центральної Ради, яку уособлювала Луцька міська дума та її виконавчий орган – управа, намагалися впливати на хід подій контрольовані більшовиками Луцька рада та ревком на чолі з прапорщиком Дмитрієвим. І цей дивний паритет зберігався до зайняття Луцька 19 лютого 1918 року німецькими кайзерівськими військами.
Не здивуюсь, що проголошення так званих “ленінських декретів” у будинку сучасного медучилища мало хто з мешканців переважно єврейського Луцька помітив. Радянські історики вказують на постійне ухвалення більшовицьких декретів на різних зборах та мітингах тієї пори. Ухвалюють-засідають, засідають-ухвалюють…Але, закликати – ще не означає втілити. Узяти хоча б той же Декрет про землю. Цінність землі для землеробства у грудні така ж, як асфальту чи піску. Не сезон, одним словом.
Згадок про те, що луцькі більшовики почали ділити поміщицькі землі, немає. Заклики залишилися деклараціями. А, можливо, селяни ще раніше хаотично захопили поміщицькі землі та з нетерпінням чекали весни. Не виключено, Дмитрієву чемно пояснили, перефразуючи репліку з відомої комедії :”Все вже поділено до вас! “ Хтозна…
Жодного разу не згадуються Дмитрієв, ревком та Луцька рада у протоколах Думи. Якби їх й не було. Можливо, не прийнято про таке писати у думській документації.
Хоча свідчення про перебування більшовиків у Луцьку залишилися. Очевидець тих подій, тоді начальник кулеметної команди (кулеметної роти) 2-го Туркестанського стрілецького полку, а в повоєнні роки поет-емігрант Євген Филимонович Маланюк (1897-1968) так описував події кінця 1917 – початку 1918 року в Луцьку: «…Містом правила група солдат, квінтесенція бандитського елементу Південно-Західного фронту. Ця група складалася із двох частин: уряду – ревкому і екзекутиви – міліції. Біля сотні фантастично одягнених постатей, озброєних дійсно до зубів. Були серед них такі фігури, що без сміху на них не можна було глянути. Кінджали, бебути, шаблі, шашки, карабіни, револьвери й бомби – все це було навішане без системи і в незрозуміло великій кількості. Були такі, що носили по дві шаблі, були такі, що прикрашали себе ад’ютантськими аксельбантами з двох сторін і навіть генеральськими погонами…»
Між тим, на фронті у цей час робився безлад. 20 листопада (3 грудня) юрбою революційних солдатів у Могильові було по-звірячому вбито генерала Миколу Духоніна , який відмовився виконати наказ більшовиків підписати перемир’я з Німеччиною та її союзниками, й був відсторонений більшовиками від посади Верховного Головнокомандувача. На його місце Раднаркомпризначив більшовика Миколу Криленка . Як і Дмитрієв, він теж був прапорщиком. В пошані у більшовиків було це звання молодшого офіцерського складу.
У Луцьку тим часом життя продовжувалося…
26-28 листопада (9-11 грудня) 1917 року відбулися вибори до Всеросйських Установчих зборів. Вони мали бути скликаними 5 (18) січня 1918 року. Переконливу перемогу у Волинській губернії здобули кандидати Української партії соціалістів-революціонерів разом із Волинською радою солдатських депутатів – 549 332 голоси (70,2 %). А от більшовики зазнали нищівної поразки: у всій Волинській губернії за них проголосували лише 33 тис. 318 виборців (4,2 %).
Не встигли пройти одні вибори, почалася підготовка до наступних. Тепер вже до Всеукраїнських Установчих зборів. Виборимали відбутися 27-29 грудня 1917 (9-11 січня 1918) року, а відкриття Українських Установчих зборів планувалося на 9 (22) січня 1918 року. У списках кандидатів у члени зборів УНР, пропонуємих по Волинській виборчій окрузі, які оприлюднилиі 17 (30) грудня 1917 року, були й троє лучан та один мешканець Луцького повіту. Це луцькі міські голови: колишній – Василь Федорович Малявчик (від православних парафій і хліборобів) та діючий – Самійло Рувимович Спектарев (від Російської соціал-демократичної робітничої партії (з’єднаної), тобто меншовиків). Від переможців попередніх виборів до Всеросійських Установчих зборів – Української партії соціалістів-революціонерів разом з Волинською радою солдатських депутатів обрали Галактіона Михайловича Ковальчука із села Лавров Полонківської округи та голову луцької гарнізонної ради Сильвестра Івановича Якубовича .
Цікавим є написання тодішніх прізвищ, зокрема єврейських. У списках загальноросійських та українських партій інформацію про кандидатів розмістили двома мовами: російською та українською. Українською вказано Спектарев Самійло, але російською – Спекторъ Самуилъ . Списки кандидатів від єврейських партій та рухів дублювалися на ідіш.
Слід зазначити, що у зв’язку з неоголошеною війною Радянської Росії проти УНР, що почалася у грудні 1917 року, вибори до Всеукраїнських Установчих зборів не відбулися.
6 (19) січня 1918 року у зв’язку з від’їздом з Луцька голови міської думи Степана Івановича Сиромятникова дума постановила обрати новим головою товариша (тобто заступника) голови Ноя Йосиповича Пінеса . Отже, міському голові, що носив біблейське ім’я Ной, належало уберегти лучан від катаклізмів того нелегкого, суперечливого часу.
Тим часом, 16 (29) грудня Голова Раднаркому Володимир Ілліч Ленін підмахнув свій черговий маразматичний Декрет – про зрівняння усіх військовослужбовців у правах. Усі чини та звання, починаючи з єфрейторського та закінчуючи генеральськими, скасували. Криленко та Дмитрієв додали до своїх звань приставку екс. Усі, хто залишився у війську, стали називатися солдатами революційної армії. Відмінялися усі ордени та знаки розрізнення. Було зроблено ще один крок до розвалу армії.
15 (28) січня Ілліч у дусі свого Декрету про мир підписав ще один зі своїх чудернацьких декретів. Він стосувався залишків розкладеної більшовиками армії. Армія розпускалася по домівках, хоча мир з Німеччиною та її союзниками ще підписано не було. Офіцерів російської армії позбавили усіх видів пенсій, всіляких засобів до існування. Відповідно до декрету Раднаркому від 15 (28) січня 1918 року, замість розформованої армії створювалася Робітничо-Селянська Червона Армія, де не був спочатку передбачений навіть призов на військову службу. Тобто, на добровільній основі, з найбільш свідомих робітників та селян. Враховуючи, що переважна кількість солдат були селянами, у них був стимул швидше добратися додому – ділити поміщицьку землю.
Отже, екс-прапорщик Дмитрієв добавив аналогічну приставку вже до своєї посади. Незрозуміло, який тепер у нього був статус, але залишився він у Луцьку.. Враховуючи, що чимало з більшовиків служили у новоствореній міліції, можливо, й він мав до неї відношення. Одночасно керуючи ревкомом. Проте голова ревкому Дмитрієв не припиняв свавільничати. У джерелах є згадки, що більшовики встигли провести арешти кількох місцевих урядовців, у тому числі голови Луцького продовольчого комітету М. Лебедюка та зіпсувати залізничне сполучення з губернським центром Житомиром. Навіщо зіпсували сполучення? Тепер важко сказати. А чому заарештували бідолашного Лебедюка? А чому не міського голову меншовика-соціаліста Спектарева (він же Спекторъ)? Чи голову Думи Пінеса? Хтозна…
Калоші гласного Бергера та капут луцького ревкому
А місцева влада продовжувала працювати, не покладаючи рук. Зима, холод, перебої з продовольством, Дмитрієв добавляє адреналіну зі своїм ревкомом. За три дні до того, як німці зробили Дмитрієву та його ревкому капут, у Думі розбирали “надзвичайно важливу” справу. Ні, не про землю. Ані про забезпечення продовольством. Ні, що ви, яке опалення?
Дослівно. Журнал Луцької Міської Думиза номером 72 від 3 лютого 1918 року. Усі записи робилися російською мовою.
Слухали: Прочитано заяву Гласного Думи Овшія Бергера про те, що він по справах виборів до Повітового Земства прийшов до міської управи й тут у нього була викрадена пара нових калош, внаслідок чого, й приймаючи до уваги, що він працював безоплатно й прийшов до Управи як Голова Комісії, просить виплатити йому їх вартість, тобто 42 карбованці.
Вислухавши викладене, Міська Дума виробленим балотуванням 6 проти 12, що утрималися, постановила:у клопотанні Гласного Думи О. Бергера відмовити.
Голова : Н. І. Пінес
Секретар : М. М. Гринюк
Гласний Думи – це сучасною мовою депутат міської ради. Враховуючи колізії тодішнього часу, не виключено, що хтось з жартівників побачив у таємничому зникненні взуття місцевого слуги народу козні Дмитрієва та його ревкому.
А тим часом перемовини більшовиків з німцями щодо мирної угоди зайшли у глухий кут . Тодішній нарком закордонних справ Радянської Росії, керівник радянської делегації на переговорах у Брест – Литовську Лев Троцький , не погоджуючись з умовами, запропонованими Німеччиною та її союзниками, заявив: ”Ми війну припиняємо, миру не заключаємо, армію демобілізуємо". Наслідки відчули негайно. Тим більш, армії вже не було.
5 (18) лютого 1918 р. німецькі війська під командуванням генерал-полковника Олександра Адольфа Августа Карла фон Лінзінгена перетнули лінію фронту і стрімко стали просуватись на схід.
Наступного дня німці вступили до Луцька. Разом зі штабом корпусу генерал-лейтенанта Карла Альберта фон Кнерцера до міста прибув уповноважений Центральної Ради Семен Комірний (згодом керівник головного крайового комісаріату Херсонської, Катеринославської і Таврійської губерній, розстріляний більшовиками в Одесі влітку 1919 року).
Ось як обставини вступу німецького війська до Луцька описав очевидець Євген Маланюк: «…на вулиці був незвичайний рух, усі кудись поспішно втікали, хто на конях, хто на фаетонах, навантажених понікуди, а хто й пішки, в напрямку двірця. Із штабу хтось побіг за інформаціями, а в готелі, де містився штаб 2-ї Туркестанської дивізії, вже почулись крики: «Німці! Німці!» Тікав ще так недавно страшний ревком, тікав так, як тільки вміє тікати застуканий на місті злочину – злодій. Панічно, безсистемно, кидаючи зброю, зриваючи червоні стрічки і емблеми. Як виявилось, все тікало панічно тільки тому, що до Луцького приїхав німецький роз’їзд з 4-х людей і наказав бандитам звільнити місто. Як опісля ми почули, всі вони з наказу німців мусили покинути місто і зібратися на полі, де й були оточені і забрані до полону…Була година 2-3 дня. Німецьке військо почало входити лише вночі…»
Курйозність ситуації була у тому, що керівництво Центральної Ради не поставило до відома луцьку міську владу щодо домовленостей з німцями відповідно нещодавньої мирної угоди УНР з країнами Четвертного союзу. Щоб вияснити позицію німецького командування до української влади, Луцька міська дума відрядила голову Думи Ноя Пінеса і Луцького міського голову Самуїла Спектарева. Представник німецького командування в місті надав роз’яснення, що «…німецькі війська були запрошені на територію України Українською Центральною Радою для її очищення від більшовиків», про що й було повідомлено депутатів і урядовців міста
У протоколі думи з’явився перший запис, де згадуються більшовики. Про Дмитрієва ані слова. N75 від 6 (19)лютого 1918 року. Дослівно. Мова оригіналу – російська.
“Слухали доповідь міського голови Спектарева про те, що зі вступом німецьких військ у місто, самочинна міліція, що існувала, та складалася у більшості з більшовиків, розбіглася, а та, що залишилася, не відповідає своєму призначенню й повинна бути переформована”.
У Луцьку німці захопили до полону увесь більшовицький ревком. Його голова екс-прапорщик Дмитрієв був повішений. Так обірвалося життя першого комуністичного керівника Луцька.
Ось так безславно закінчилася перша більшовицька навала у Луцьку. Проте минуло два з половиною роки й вони повернулися. Ненадовго, протягом серпня – вересня 1920 року, у ході наступу Червоної Армії під час радянсько-польської війни. Хоча це вже зовсім інша історія…
