Войти как пользователь
Вы можете войти на сайт, если вы зарегистрированы на одном из этих сервисов:
< >
1 2 3 4 5

Главная Новости

Діяльність щодо обмеження вільного розсуду адміністрації

Опубликовано: 21.10.2018

видео Діяльність щодо обмеження вільного розсуду адміністрації

Authors, Lawyers, Politicians, Statesmen, U.S. Representatives from Congress (1950s Interviews)

Третім видом суспільної діяльності, яка вплинула на формування адміністративного права, є діяльність щодо обмеження вільного розсуду адміністрації у її стосунках з людиною. Такі обмеження є найважливішою ознакою правової держави.


Senators, Ambassadors, Governors, Republican Nominee for Vice President (1950s Interviews)

Ha тривалому цивілізаційному шляху — від античності до постмодерну — люди прагнули знайти справедливу форму державного устрою, у якій закон став би домінантою життя, визнавався обов’язковою настановою як для суспільства, так і для влади, обмежував адміністративне свавілля, гарантував громадянам неупередженість розгляду правових питань.


U.S. Economic Collapse: Henry B. Gonzalez Interview, House Committee on Banking and Currency

До цього пошуку причетні мислителі античності Солон, Платон, Аристотель, Полібій; автор системи механістичного мате- ріалізмуТомас Гоббс (1588—1679); засновник західного лібералізму Джон Локк (1632— 1704); фундатор класичного варіанту теорії розподілу влад Шарль Луї де Монтеск’є (1689—1755); поборник ідеї прямого народного правлінняЖан-ЖакРуссо (1712—1778); родоначальник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724—1804).

їхні погляди згенерували апріорне розуміння правової держави, яке згодом було втілено в законодавство. Перш за все йдеться про Конституцію США від 17 вересня 1787 року (перша писана буржуазна Конституція) і конституції Франції періоду Великої французької революції (1789—1799): 1791, 1793 (якобінська), 1795 років.

Особливе місце у низці первинних документів, які заклали нормативні підвалини щодо розбудови правової держави, посідає Декларація прав людини і громадянина. Вона була прийнята 26 серпня 1789 року постановою французьких Національних зборів і оголосила природними та невід’ємними правами людини свободу, власність, безпеку і опір пригнобленню. Декларація і сьогодні є базовим документом французького права, що підтверджено Конституцією від 4 жовтня 1958 року. 16 липня 1971 року Конституційна рада Франції визнала Декларацію юридично обов’язковим документом, порушення якого прирівнюється до неконституційності.

Конституційні норми цього періоду забороняють законодавчій владі видавати закони, які перешкоджають здійсненню природних прав громадян; визначають, що роль уряду полягає у забезпеченні користування природними правами громадян; у разі порушення урядом прав громадян правом і обов’язком останніх визнають непокору.

Ha цьому нормативному матеріалі категорія «правова держава» перетворюється з філософсько-правової кабалістики на своєрідну калькуляцію практичного державотворення, а знання щодо неї виводяться з перманентної рефлексії на рівень досліджень правової дійсності.

Результат нормативних нововведень виявляється у новому погляді на сутність управління, яка концентрується у тезі: управлінська діяльність повинна базуватись на законі і здійснюватись на основі чіткого визначення:

а) прав і обов’язків людини щодо держави;

б) прав і обов’язків держави щодо людини.

Упорядкованість управлінської діяльності

шляхом нормативного закріплення взаємних прав і обов’язків між державою і громадянином постає генетичним витоком доктрини, на базі якої сформувалась нова юридична галузь — адміністративне право. Вона є найбільш характерним критерієм, за яким розмежовуються поліцейське і адміністративне право, а також поліцейська і правова держава.

Можна вважати, що адміністративне право у його класичному розумінні зароджується тоді, коли всемогутності держави були протиставлені права людини і громадянина, коли революційні перетворення змінили «підданого» на «громадянина». 3 цього моменту адміністративне право розвивається як інструмент обмеження вільного розсуду адміністрації і захисту громадянина перед адміністрацією. Становлення такого розуміння адміністративного права в різних країнах припало на різні історичні періоди. У Франції воно було пов’язано з революційними подіями 1789—1799 років і виникненням відповідного законодавства. Для країн з абсолютистськими монархіями це перша частина XIX ст.[38]

Таким чином, адміністративне право виникає як інструмент, по-перше, обмеження вільного розсуду державної адміністрації у її стосунках з людиною, по-друге, захисту людини від неправомірних дій адміністрації.

Впровадження в теорію юриспруденції і соціальну практику базових положень адміністративного права (нормування управлінської діяльності; обслуговування адміністрацією потреб суспільства; відповідальності адміністрації перед громадянином) стало важливим етапом розбудови доктрини пра- вовоїдержави. Держави, уякій право є основою громадянської свободи, у якій адміні- страція функціонує у визначених правом рамках, несе юридичну відповідальність перед громадянином за свої діяння.

Інституціонально-правовий розвиток ідея про юридичну відповідальність держави перед громадянином отримала у формуванні адміністративної юстиції (адміністративних судів). Наукове обґрунтуванняпровідноїролі адміністративного судочинства у розбудові правової держави значною мірою базується на: а) ідеях загального адміністративно-правового учення німецького вченого О. Сарвея, який зазначав, що адміністративна юстиція є передумовою адміністративного права, а адміністративне право не існує без судочинства; б) дослідженнях змісту правової держави німецького вченого О.

Бера, який писав, що держава може вважатися правовою тільки тоді, коли публічне право встановлюється законом, а публічне управління підпорядковується судочинству[39].

B Росії практичні заходи адміністративно-правового змісту запроваджувалися в ході реформ 60—80 років XIX ст. Подібно до французької Державної Ради і Вищого адміністративного суду Пруссії, повноваження верховної судової інстанції в адміністративних справах почав виконувати Урядовий сенат.

3 1890 року починають функціонувати місцеві органи адміністративної юстиції. Це губернські (утворюються у кожній губернії) присутствія по земських і міських справах. їх очолювали губернатори. Крім губернаторадо присутствія входили: віце-губернатор, керуючий казенною палатою, прокурор окружного суду та інші посадові особи.

Результатом наукового осмислення цієї практики стало формування доктринальних положень адміністративного права в юриспруденції Російської імперії. В. В. Іванов- ський (1854—1926) з цього приводу зазначав, що наука адміністративного права виникла і почала розвиватися під безпосереднім впливом західноєвропейської літератури. Подальший її розвиток пов’язаний з дослідницькою роботою перш за все I. Ю. Андреєвського та I. T. Тарасова. Так, у 1873 році виходить перший том енциклопедичного словника зі статтею I. Ю. Андреєвського «Адміністративний суд», у 1888 році — робота I. T Тарасова «Краткий нарис науки адміністративного права (конспект лекцій)».

Помітною подією стало видання у 1903 році праці В. M. Гессена (1868—1919) «Лекції з адміністративного права».

Остаточна трансформація старого поліцейського права в адміністративне відбулася в працяхА. I. Єлістратова[40]. Він одним з перших порушив питання про конкретизацію відповідальності казни (держави) за неправомірні дії чи бездіяльність чиновників. Ha його думку, формою такої відповідальності має бути відшкодування приватній особі заподіяних збитків.

Останній в історії Російської імперії внесок у практику розбудови адміністративно-правових інституцій зробив Тимчасовий уряд. 30 травня 1917 року він прийняв Положення про суди в адміністративних справах. Відповідно до нього у кожен повіт призначався адміністративний суддя зі своїм діловодством. У губернських містах засновувалися адміністративні відділення при окружних судах. Підставою приведення в дію інституту адміністративної юстиції було будь-яке порушення діями влади суб’єктивних прав громадянина, який міг знайти захист в адміністративному суді і бути відновленим у своїх правах в повному обсязі. 3 цією метою суд мав право звертатися до адміністративних органів з прямими припи- сами і заборонами, якщо це необхідно ддя відновлення законного порядку або права скаржника.

Але уже в жовтні цього ж року на зміну «старому порядку» прийшов новий, революційний порядок. Адміністративно-правова теорія того часу, формат якої вже визначали адміністративна юстиція і нормативне регулювання діяльності органів управління, не вписувалась в концепт революційної законності, яка будувалась на здобутках диктатури пролетаріату, етатистських цінностях і ідеях державоцентризму.

Полеміка між науковою доктриною, що містила у собі підґрунтя ддя розбудови правової держави, і сформульованими ідейними керівниками радянської юриспруденції завданнями була вирішена миттєво: адміністративне право двічі репресується шляхом виключення з навчальних планів і програм. Перший раз ця акція стала результатом трансформацій, обумовлених жовтневими подіями 1917 року (повернулось до них у 1922 році). Вдругевонамаламісцеу1928році, коли у Московському університеті було закрито однойменну кафедру, яку очолював А. I. Єлістратов. Адміністративне право повернулося до університетів у 1938 році. Але це було вже інше право.

Адміністративне право стало правом тоталітарної держави, яке обґрунтовує підпорядкованість політичній владі усіх сторін життя суспільства і людини, всебічність державного контролю, централізацію управління. Адміністративна юстиція починає сприйматися як синонім адміністративного оскарження.

Визнання України незалежною правовою державою і закріплення у нормах Конституції положення про відповідальність держави перед людиною за свою діяльність обумовили необхідність оновлення адміністративно-правової доктрини. Важливий етап цього процесу пов’язується з Концепцією адміністративної реформи в Україні, яка була введена в дію Указом Президента України від 22 липня 1998 року. Концепція визначила, що основою реформаторських зусиль є зміна взаємовідносин держави і громадянина. У їх новій парадигмі державі відведена функція своєрідного «сервісного центру» з обслуговування інтересів особи, а адміністративному праву — функція юридичного забезпечення такого обслуговування.

Нині адміністративне право подолало управлінський догмат у визначенні своєї сутності і розуміється як галузь, яка генетично пов’язана з практикою захисту прав людини юридичними засобами.



rss