І. Адміністративні Суди.
Опубликовано: 21.10.2018
Арт. І.
Перша частина цього артикулу впроваджує підпорядковання судовій владі спірних справ адміністративних. За це правило промовляють такі міркування:
Органи управління в своій діяльності мусять додержуватися засади правомірности, тоб-то, діючи "ne contra legem, ne ultra legem, sed intra legem", не мають права ставити громадянам будь які вимоги, чи накладати на них будь які обовязки, не згідні з правом.
Але з огляду на те, що чинність органів управління в наслідок своєї істоти не може бути точно і докладно регляментована, їм уділяється право керуватися в своій діяльності в певних межах власним розсудом, не впадаючи в суперечність з засадою правомірности. Якщо і встисло унормованій діяльності повстають сумніви і виникають спори, що до згідности того чи иншого її акту з нормуюючим її правом, то їх буває ще більше там, де є місце розсудові-дискреційній владі. Отже і в царині управління-адміністрування – повстають правні спори про права і обовязки, що випливають з норм публічного права. Такі адміністративні спори можуть бути:І/ між громадянами і органами управління як державного, так і самоурядового, 2/ між органамисамоврядування і органами державного управління і 3/ між органами управління,не підлеглими один другому за порядком догляду, між собою. При цьому якщо в спорах першої категорії безпосереднє, а в спорах другої – посереднє, наперед висувається інтерес приватній, оборона окремої особистости в її правних відносинах до чинних органів управління, то в спорах третьої категорії переважають інтереси публічні, охорона обєктивного правного ладу./В суті речі обидва ці елементи тісно звязані між собою в більшості випадків, і звернення до суду за захистом одного з них виклика рефлективно оборону і другого. Як цілком вірно каже Гергард Аншютц /Systematische Rechtswissenschaft, Theil II. Abth VIII. Berlin und Leipzig, 1906/, "всяка організація правного захисту, що забезпечує охорону субєктивних прав, придатна разом з тим, сама собою, і для забезпечення непорушности правного ладу, в якому мають свою підставу і субєктивні права. Це справедливо і по відношенню до адміністративної юстиції. Завдання її полягає в обороні субєктивних прав проти чинів адміністрації, але вона охороняє разом з тим адміністративно правний лад, як такий. Тому не можна погодитися з тим, ніби другий бік цього подвійного завдання в адміністративній юстиції відступив перед першим на задній план. Але не можна заперечувать і того, що в багатьох випадках адміністративна юстиція служить тільки інтересам обєктивного правного ладу, а не субєктивних прав"./Розвязання цих спорів органами управління не дає належних гарантій обєктивности і безсторонности, бо обмірковувати питання про законність актів органів управління доводиться самим же цим органам; – отже органи управління мусять бути суддями в своїх власних справах.
ОДЕСЬКІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОЧАВ РОЗГЛЯД СКАРГИ ПО СПРАВІ ХАСАЄВ
Як правило, правильне і справедливе рішення може дати в спорах правних, хоч би й адміністративних, лише незалежна судовавлада, і то без ріжниці, до якої з трьох вищенаведених категорій належить той чи инший адміністративний спір.
Як живе суддя Вищого адміністративного суду України і колишня сусідка Януковича
Підпорядковання спірних адміністративних справ владі судовій, а тільки такі справи й можуть бути ій підпорядковані, а ні скільки не ставить в залежність від неї органи державного управління. По відношенню до цих останніх це підпорядковання не надає Судові командної ролі і права втручання в їх діяльність – не обмежує їх прав, воно не відбірає у влади адміністративної питомих їй фінкцій і не прищеплює їх неприродньо владі судовій.В справах адміністративних Суд виступає лише, як арбітр, коли виникає спір, як оборонець закону, коли його порушено, і тим не узурпує права органів управління, а лише виконує властиві йому в правній державі функції, будучи опорою обєктивного правного ладу.
Органи управління уповноважуються державою на творчу працю, їм дається влада-imperium – для винахіду і вжитку нових, раніш не існувавших заходів до осягнення цілей, що стоять перед державою. Вони наказують, і їх воля – такежджерело права в царині публічного права, як воля приватної особи в царині права цивільного – обовязкова для всіх, кого торкається, оскільки не виходить за межі, встановлені законом, і не порушує прав, що базуються на законі. Для органів управління додержання закону це зовнішні рямці їх діяльности, ціллю якої є загальне добро.
Зовсім инше становище Суду. Завдання Суду і управління ріжняться між собою істотньо. Суд, розвязуючи спори про права, ні чого нового не вигадує і не творить; для Суду пристосовання закону є змсітом його діяльности. Він зясовує, на чиєму боці право, і привертає його, коли це право заперечено чи порушено, прикладаючи до конкретного випадку існуючі закони і инші норми права, в чому й полягає ціль його діяльности. Тому, коли Суд судить, він не звязує органів управління і не загрожує їх самостійності в їх діяльності, бо він судить, а не управляє, не уявляючи собою тієї реальної сили, що її мають органи управління, і діючи не постійно і з власного почину, а в окремих рішеннях, ad hoc, в випадках звернення до нього за захистом nemo judex sine actore.
Отже нема серйозних підстав до усунення влади судової від розгляду адміністративних справ, і проєкт Конституції Української Народньої Республіки, що його ухвалила була Центральна Рада, влучно формулював, що "судова власть в рамках цівільного, карного і адміністративного законодавства здійснюється виключно судовими установами" /арт. 62/.
Та в засаді такого усунення ніде і не існує, за виключенням Франції та почасти і Португалії, де панує помилковий погляд, що тільки адміністративна влада може касувати і міняти незаконні адміністративні акти і товмачити їх розум, коли він викликає сумніви. Одначе і тут для повнення цих функцій, хоч і в складі адміністративного організму, а довелося утворити спеціяльні органи і звязати їх процедурою, подібною до судової.
Нема чого виключати з компетенції Суду не тільки такі адміністративні спори, де однією з сторін є особа приватна чи орган самоврядування, а й такі, де обі сторони – органи державного управління, і де переважають інтереси публічні. Ці міжурядничі адміністративні спори, як спори правні, не уявляють за своєю істотою неприступного для влади судової, яка до того ж може дати більш правильне і обєктивне розвязання їх, ніж мішані чи то міжурядничі адміністративні, чи то адміністративно-судові комісії. В таких комісіях, хоч би вони навіть додержувалися метод судового дослідження справи, не може бути належної безсторонности, бо не можна усунути, з одного боку, можливости, якщо не безпосереднього, то посереднього адміністративного впливу на її членів урядовців, а з другого, певного духу урядничого суперництва.
Не перешкоджає підвладності цих останніх спорів судовій владі і перевага в них інтересів публічних. Охорона останніх не тільки не суперечить завданням судової влади, а навпаки; наприклад: в цілій поважній галузі її діяльности, судочинстві кримінальному, вона є головною її ціллю.
Мислення правне– одно. Нема ріжного мислення: правно-цивільного чи кримінального, з одного боку, і правно-адміністративного, з другого. Один також і обєкт мислення – правні явища.Є лише методологічні відміни в дослідженні та класіфікації і кваліфікації їх в залежності від специфічних родових властивостей правних явищ. Але це вимагає лише необхідности переведення за принціпом поділу праці певної спеціалізації певної частини персонального складу органів судової влади, спеціалізації, подібної до тієї, яка існує, що до справ цивільних і кримінальних, а не виключення з її компетенції спорів адміністративних. Завдання Адміністративного Суду теж саме, що всякого иншого: охороняти права, існуючі, і відновляти права, порушені; і зветься Адміністративний Суд адміністративним не тому, що йому належать якісь особливі функції чи то адміністративні, чи то якісь инші, а тому, що його компетенція охоплює справи, до яких прикладається головним чином право адміністративне, подібно до того, як до справ, що їх розглядають Суди цивільні та кримінальні, прикладаються головним чином закони цивільні і карні.
Отже все промовляє на користь запроєктованого розвязання питання про відношення влади судової до спірних справ адміністративних.
Друга частина артикулу визначає, яким саме Судам належить судова влада в справах адміністративних. Означення це виходить з засади єдинности Суду, що про неї вже говорилося в загальній доповіді. За цією засадою для розгляду адміністративних спорів нема чого творити окремі спеціяльні судові органи, а треба передати його Судам загальним, які дають найбільше гарантій обєктивного розвязання цих спорів /Всі вищезгадані проєкти Конституцій У.Н.Р., за виключенням проєкту Центральної Ради, передбачають утворення Адміністративного Суду, але цілком поза системою загально-судових органів, яко осібного органу судової влади, при чім проєкти Всеукраїнської Національної Ради і урядової комісії по виробленню Конституції Української Держави цілком наподоблюють австрійський адміністративний судоустрій. Тільки проєкт Конституції У.Н.Р., зложений Центральною Радою, не виключає Судів Адміністративних з системи загальних Судів. Це не є жадним новатворством. В Англії, Бельгії, Італії, Голандії, Скандинавських державах, Литві, Румунії та Греції спори адміністративні засадничо підпорядковані Судам загальним з більшими чи меншими винятками.
Проти такого розвязання питання організації адміністративного судівництва висувається міркування, що доручення вихованим на цивілістиці і відповідно думаючим суддям загальних Судів негативно відбилося б на їх безпосередній діяльності і недало б належного ефекту в царині виконання ними функцій адміністративних суддів.
Це міркування мало б певну рацію, коли б дійсно розгляд спорів адміністративних накидався, як якийсь додатковий обовязок,на суддів чи то цивілістів, чи то криміналістів, і то не тому, що є якесь осібне цивілістичне чи криміналістичне і осібне адміністративне мислення /як уже вище говорилося, правне мислення є лише одне/, а просто через те, що царина права занадто є обширна, щоб її всю однаково добре міг знати пересічний правник.Але цьому можна запобігти, звернувшися до засади поділу праці і спеціалізації суддів в праві адміністративному. Ця засада вже випробована не тільки в основному поділі загальних Судів на відділи цивільні і кримінальні, айв розподілів великих Судах, де багато відділів, певних категорій справ, чи то цивільних чи то кримінальних, між окремими відділами. Отже утворення адміністративних відділів, які б мали до діла лише з спорами адміністративними, усуває необхідність накинєння їх суддям цивілістам чи криміналістам і творить суддів спеціалістів в праві адміністративнім.
За таке розвязання організації адміністративного судівництва, помимо мотивів принціпових, промовляють і міркування практичного характеру.
Насамперед, воно дасть економію на коштах і людях, що їх більше б вимагала організація відокремленної системи адміністративного судоустрію. А з цим доведеться лічитися протягом можебагатьох перших років відновлення незалежного державного життя У.Н.Р.
По друге ж, включення Судів Адміністративних до складу Судів загальних, створення з перших інтегральної частини останніх сприятиме належному вихованню їх в дусі судєйської незалежности і безсторонности.
Але від цілковитої рівнобіжности організації адміністративного судоустрію системі загального судоустрію доведеться відступити, відмовившися від інституту одноособових суддів. Одноособовий адміністративний суддя тим був би користний, що наближав би до населення і то в безлічі дрібних справ повсякденного життя Адміністративний Суд. Але це вимагало б і великих коштів і численного належно вихованого контінгенту кандидатів на посади одноособових адміністративних суддів, якого сподіватися на перших порах просто не можливо. Що правда, на початку не матимуть належного досвіду і члени Округових Судів, але це буде до певної міри компенсувати колегіальність розгляду справ в Округовому Суді, яка гарантує більш всебічне висвітлення справи і більш правильне і обєктивне вирішення її.
Мережа Округових Судів досить густа, до населення стоять вони досить близько, і тому з створенням в їх лоні Адміністративного Суду в формі Адміністративних ВідділівОкругового Суду, яко Судів першої інстанції, відсутність одноособових адміністративних суддів гостро відчуватися не буде.
Таким чином, система Адміністративних Судів складатиметься з Адміністративних Відділів Округових Судів і Адміністративних Колегій Найвищого Суду. Отже ця система додержуватиметься двохступневої структури Суду, але не тільки тому, що відповідатиме структурі загального Суду, а й через те, що при впровадженні принціпу касаційно-ревізійного оскарження вироків Суду першої інстанції, апеляція, зважаючи на властивости спорів адміністративних, що не потрібують процедури, побудованої на системі формальних доказів, уявляється не потрібною. Крім того, спори адміністративні за своєю істотою особливо вимагають часто як найскоршого розвязання їх, бо инакше запізненне рішення, навіть позитивне, може не дати потрібного реального ефекту, а цього, очевидно можна досягти скорше при двохступневій структурі Адміністративного Суду, ніж при трьохступневій, який би досконалий не був кодекс процесуальний. До того ж приклад Франції і Іспанії, де органи адміністративної юстиції побудовано за двохступневою системою, не промовляє за конечність існування третьої інстанції.
Арт. 2.
Близськість Адміністративного Суду до населення, швидкість і безпосередність реагування його на явища, що викликають адміністративні спори, вимагають можливо ширшої децентралізації Адміністративного Суду. Вище було вже зясовано, що межою такої децентралізації в сучасних умовах мусить бути Округовий Суд. Це й треба закріпити в даному артикулі зазначенням, що при кожному Округовому Суді мається Адміністративний Відділ.
Виходячи з засади, що Адміністративний Відділ Округового Суду є такою ж інтегральною і рівноправною частиною його, як і відділи цивільний та кримінальний, требаце зазначити і відносно службового становища його персонального складу. Отже слід згадати, що на чолі його, як і инших Відділів, стоїть Заступник голови, що постійно в цьому Відділі головує, і що складається він з Членів Суду, котрі, за відсутністю будь яких застережень і обмежень, мусять трактуватися, що до прав і прерогатив судєйських, нарівні з иншими Членами Округового Суду. Але тут необхідно в цілях ліпшої спеціалізації впровадити певну гарантію добіру персонального складу Адміністративного Відділу з осіб, що більше надаються до праці в ньому.
За нормами "Положення про Судоустрій" Голова Суду може на власний розсуд обірати собі один з відділів Суду для постійного в ньому головування, а Членів Суду призначається не до якогось певного відділу суду, а взагалі до певного Округового Суду, і вже Пленум Суду приділяє їх до того чи иншого Відділу. Заховання такого ладу і по відношенню до Адміністративного Відділу не виключало б можливости таких випадків, що на чолі цього Відділу чи в складі його Членів могли б опинитися люде, котрі до того часу зовсім не цікавилися або цікавилися дужемало адміністративним правом, чи з тих або инших причин просто не надаються до спеціалізації в цьому праві. Щоб уникнути цього,необхідно зазначити, що і Заступник Голови Округового Суду в Адміністративному Відділі постійно головує в цьому Відділі, і що як його, так і осіб, котрі кандидатують на Членів Суду в Адміністративному Відділі, призначаєтьсясаме до цього Відділу.
Зазначення в цьому артикулі того, що Адміністративні Відділи Округових Судів складаються з Головуючого в Відділі, Заступника Голови Суду і Членів Суду, обмежує склад засідань цих Відділів участю в них лише суддів професіоналів, не допускаючи чинника громадського. В цілій низці держав /Прусії, Бадені, Гессені, Ангальті, Сак-сен-Мейнінгемі, Ліппе, Ольденбургу, Англії, Італії/ Адміністративні Суди нижчих інстанцій розглядають адміністративні спори з участю представників людности.Участь цю передбачають ще не переведені в життя норми польського та чехословацького права.
Проект Конституції У.Н.Р.,зложений Центральною Радою 29.ІV.1918 р., не тільки не виключав участи народа в адміністративному судочинстві, а навпаки, впроваджував її, принаймні що до вищої інстанції – "Генерального Суду У.Н.Р.", яку виключно базував на засаді виборности /арт. 66/ "Найвищим Судом Республіки являється "Генеральний Суд У.Н.Р.", зложений з Колегії, вибраної всенародніми зборами на протяг пяти літ", а "Генеральний Суд У.Н.Р." мусів бути /арт. 67/ найвищою касаційною інстанцією для всіх Судів Республіки. Впровадження взагалі цього інститута мотивується необхідністю І/ скріпити незалежність Адміністративного Суду, 2/ допомогти суддям професіоналам в вирішенні питань факту.
Але незалежність Суду обумовлюється не участю в ньому громадського чинника, а відповідною організацією всього судового апарату, зокрема призначення суддів, їх службового становища і карєри та матеріяльного забезпечення, а також гарантіями незмінности і неусувальности. Коли все це є, то громадський чинник, як обєкт сторонніх впливів, дає більше можливостей,ніж елемент судєйсько-професіональний, а коли нема, то і цей чинник справи не врятує.
Та певно йсамі автори такого умотивування необхідности участи громадського чинника в Адміністративному Суді х/ не цілком вірять в таке його значіння, або просто не продумують до кінця. Вони вимагають впровадження його лише в першій інстанції Суду. А між тим незалежність вищої інстанції, де справа кінчається, і рішення якої нема вже куди оскаржити, незрівняно важливіше; чомуж вони не настоюють на скріпленні участю громадськогочинника незалежности вищого Суду?
Дуже спірним являється і другий аргумент за участь громадського чинника в Адміністративному Суді. Щоб уміти зорієнтуватися в локальних справах і інтересах і правильно уявити собі фактичний стан справи, зовсім не треба народитися і все життя жити в данній місцевості. Людина з широкою загальною освітою із життьовим досвідом, а таким мусить бути кожний Суддя, не потрібуватиме багато часу, щоб належно ознайомитися з життям місцевости, раніш незнайомої для неї, і зрозуміти місцеві стосунки і інтереси, тим паче, що території Округових Судів не такі вже великі, а кожна судова округа не уявляє собою великої ріжноманітности життьових взаємовідносин і побутових рис. До того ж, очевидно, не всі члени Адміністративних Відділів Округових Судів разом всі вперше опиняться в даній місцевості. Будуть такі, що раніше дістануться до неї і вже матимуть необхідне знання місцевого життя, і при колегіяльності розгляду справ своїм досвідом вони завше допомагатимуть новакам.
Щож до засвоєння і зрозуміння фактичного стану справи, то перед Адміністративним Судом, як правило, стоятиме завдання не більш складне і важке, ніж перед Судом Цивільним. Справи цивільні – не менш скомпліковані за справи адміністративні, а між тим і теорія і практика говорять не за поширення на них інституту громадського чинника, а навпаки, звуження його участи в судах цивільних, там, де вона досі мала місце. В низці держав /Франція, Іспанія, Португалія, Баварія, Вюртемберг, Саксонія/ громадянство не бере участи в Адміністративному Суді.
x/ D-r J.S.Langrod "Kontrola administracji" Warszawa-Krakow. 1929 str. 103-112.
Арт. 3.
Другоюревізійно-касаційною інстанцією для Адміністративних Відділів Округового Суду, як і для иншх Відділів його – Цивільного та Кримінального, мусить бути Найвищий Суд. Для виконання ним цієї функції, слід в його складі утворити Касаційно-Адміністративну Колегію.
Як в справах цивільних і кримінальних, так і в де яких справах адміністративних, Найвищому Судові доведеться відограватиролю Суду першої інстанції. Тому необхідно покликати до життя ще й Судово-Адміністративну Колегію.
Що до другої касаційно-ревізійної інстанції для Судово-Адміністративної Колегії, то нею буде таж Касаційно-Адміністративна Колегія, тільки в збільшеному складі, з огляду на важливість справ, які до неї будуть доходити з Судово-Адміністративної Колегії. Отже, якщозвичайний склад їїбуде: головуючий і 2 члени, то збільшений: головуючий і чотирі члени – кількість цілком вистачаюча. /Звичайно більша кількість Членів збільшеного складу Касаційно-Адміністративної Колегії Найвищого Суду, скажім, сім разом з головою, ліпше гарантувала б належне всебічне обговорення тих важливих справ, які цей склад Колегії має розглядати і більше імпонувалаб назовні. Але на перших порах, коли не тільки з мотивів економії матеріяльних засобів а й недостачі відповідних кандидатів на посади Членів Касаційно-Адміністративної Колегії, остання буде остільки не численна, що складати збільшений склад її в кількості 7 душ було б дуже важко. мимо того,що всі Члени Колегії були б понад міру переобтяжені працею, моглоб статися ще й таке явище: при частих засіданнях звичайного складу рідче мусів би збіратися збільшений,в наслідок чого повсталаб шкодлива повільність розгляду справ, підсудних йому; а при частих засіданнях збільшеного складу це саме трапилось би з справами, підсудними звичайному складові/. Можна було б, звичайно, зорганізувати другу інстанцію і в инший спосіб: утворити в складі Найвищого Суду ще одну спеціяльну колегію чи покласти ці обовязки другої інстанції на Пленум Суду чи Загальні Збори Касаційних Колегій /останні два способи вирішення поставленого питання дуже не практичні – без потреби і користи для справи вони обтяжували б велику кількість суддів/, але цим було б порушено дуже важливу засаду єдности касаційної інстанції, що заховується при запроєктованій організації її. Очевидно, що на практиці в складі Касаційно-Адміністративної Колегії створиться певне ядро, що завше буде засідати в збільшеному складі і матиме досвід в справах його компетенції, а його поповнюватимуть до норми більш менш регулярно инші члени Колегії, що постійно судитимуть в звичайному складі. Це, з одного боку, дасть останнім можливість поволі підготовитися до праці в збільшеному складі, а з другого, утворюючи постійний живий звязок між обома складами, тягтиме за собою витворення єдности практики. Обі Адміністративні Колегії повинні мати такий же склад, як і інші Колегії Найвищого Суду, тоб-то складатися з Голів і Членів Колегії.Всяка инша структура їх могла би лише викликати ріжні сумніви що до рівноправности Адміністративних Колегій зрештою їх, а тим самим і що до повноти гарантій незалежности і самостійности, а в той же час вона не підказується істотою справи.
Спеціяльний характер справ, що їх мають розглядати Адміністративні Колегії, вимагає того, щоб вони мали свою власну Прокуратуру, що не є конечним для Адміністративних Відділів Округових Судів, Прокуратура котрих, за "Положенням про Судоустрій" має загальний догляд за закономірністю діяльности всіх органів державного управління і самоврядування.
Все це і складає зміст цього артикулу.
Арт. 4.
Порядок призначення на посади суддів, що його знає "Положення про Судоустрій", не є бездоганним, – практика знає ліпше /за конкурсом – у Франції, Італії, Іспанії/. Але на переходові часи, з мотивів політичних, він більш зручний. Ці ж самі мотиви промовляють за пристосовання цього порядку і до призначення персоналу Адміністративних Відділів Округових Судів та Адміністративних Колегій Найвищого Суду до часу загальної зміни його. Тому в першій частині артикулу і говориться, що призначення напосади Заступника Голови Округового Суду та Членів Суду в Адміністративному Відділі його, Голів та Членів Касаційних Колегій НайвищогоСуду відбувається на загальних підставах.
Але друга частина артикула робить виняток з цього правила, допускаючи до призначення на посади Членів Адміністративних Відділів Округових Судів і Адміністративних Колегій Найвищого Суду осіб, що й не мають стажу служби в судових установах, як що тільки вони посідають вищу правничу освіту і вистачаючий адміністративний досвід. Доцільність такого винятку настількисамоочевидна, що не потрібує ширшогоудоводнення. Це правило дає можливість поповнення судово-професійного складу Адміністративних Судів практиками адміністраторами з правничою освітою, що може бути для справи лише корисним. Що правда, де який сумнів може викликати відсутність у таких осіб чисто техничної судово-методологічної вправности. Але, з одного боку, щоб набути останню, для людини з вищою правничою освітою не треба багато часу, а, з другого, можливі помилки її протягом цього часу будуть корегуватися більш досвідченними і вправними колегами.
Шкідливим було б призначення таких осіб відразу лише на керуючі посади, тому в артикулі і говориться про призначення їх лише на членські посади і в Округовому і в Найвищому Суді, поминаючи посади Заступників Голів Округових Судів і Голів Колегій Найвищого Суду.
Арт. 5.
Можливо, що якийсь Адміністративний Відділ Округового Суду буде переобтяжений великою кількістю дрібних,не складних справ, або велика кількість таких справ в залежності від місцевих причин чи то сталого,чи то переходового характеру виникатиме в якійсь певній місцевості судової округи.Звичайний засіб боротьби з переобтяженням Суду – це збільшення його штатів. Але він вимагає і довшого часу,бо мусить іти шляхом звичайного законодавства, і коштів, які не завше можна легко і відразу здобути.
А тим часом в даному Адміністративному Відділі Округового Суду або збільшувалася б кількість нерозвязанихдрібних щоденних справ, або утворювалася б повільність в розгляді більш складних і важливих справ. І те і друге для справи адміністративної юстиції було б дуже шкідливо і то властиво через те, що Адміністративний Відділ мусить розглядати всі справи колегіяльно, недоцільно витрачаючи на такий розгляд дрібних справ і сили і час. Цьому всьому можна запобігти, установивши можливість в зазначених випадках доручати окремим Членам Адміністративних Відділів Округових Судів розглядати певні категорії справ одноособово. Треба тільки визначати такий спосіб"доручення", який би виключав можливість свавільного перенесення справ з одного порядку розгляду /колегіяльного/ до другого /одноособового/ і гарантував би, що це робиться з поважних мотивів в інтересах справи. Це буде досягнуто, коли таке доручення буде походити від Міністра Юстиції на підставі внесення АдміністративногоВідділу Округового Суду і опінії Касаційно-Адміністративної Колегії Найвищого Суду, як другої інстанції для Адміністративного Відділу.
Внесення Адміністративного Відділу, очевидно, даватиме найбільше матеріялу для висновку: чи є дійсно потреба в делегованні Члена Суду і для якого розгляду: сталого чи тимчасового та якихсаме справ, і де саме, а тако ж кого з Членів Суду слід делегувати. Опінія ж Адміністративної Колегії Найвищого Суду авторітетно і обєктивно стверджуватиме внесення Адміністративного Відділу Округового Суду /в випадках негативного відношення до цього внесення, вона, очевидно не матиме дальшого руху, для чого потрібна одностайність думки обох інстанцій/. Зокрема цінною буде опініяКасаційно-Адміністративної Колегії що до особи Члена Суду.Їй, як Судові, що розглядатиме справи, вирішені в Адміністративних Відділах, не можуть бути не відомі якості тих чи инших членів їх, і вона може більш обєктивно, ніж Адміністративний Відділ, зробити висновок, чи надається визначений Відділом суддя для одноособового розгляду запроектованих категорій справ.
Може здатися, що Касаційно-Адміністративну Колегію Найвищого Суду нема чого й чіпати в цій справі, обмежившися внеском Адміністративних Відділів Округових Судів. Але на перших порах поки відносини на місцях між Судами і громадянством належно не устабілізуються,і в самих Судах не витвориться відповідна атмосфера і відносини поміж Членами його, опінія Касаційно-Адміністративної Колегії уявляється далеко не зайвою гарантією слушности і обєктивности внесків Адміністративних Відділів що до делегування його Членів.
З огляду на те, що Члени Адміністративного Відділу, користуються тими ж правами і судєйськими прерогативами, що і інші Члени Округового Суду, командірувати їх для сталого розгляду справ з визначенням місця замешкання поза містом, де знаходиться Суд, можна лише за їх згодою. Само собою зрозуміло, що ДелегованийЧлен Суду не мусить тратити звязку з своїм Відділом і Судом. Його права ні в чому не можуть бути зменшені, і Суд не може усувати його від участи нарівні з иншими Членами в своєму житті. Все це зазначає друга частина артикулу. Слід зауважити, що інститут Делегованих Членів Суду, ідучи по лінії децентралізації Суду, до певної міри наближає його до населення і компенсує відсутність одноособового місцевого адміністративного Судді.
Інститут цей не є абсолютною новиною. У Франції Декрети з днів 6 і 25 вересня 1926 р., касуючи існувавші до того часу ради префектуральні /86/ і впроваджуючи натомість міждепартаментські ради профектуральні /22/, утворили для розгляду певних перелічених в законі справ інститут делегованих радників /juge delegue/ з місцем осідку в префектуральних містах.
В відміну від цього французького прикладу уявляється більш доцільним, щоб закон наперед не обмежував компетенції Делегованих Членів Відділів Округових Судів і не визначав їм місця осідку, залишаючи розвязання цих питань вищезгаданим шляхом в поодиноких випадках /ad hoc/ практиці. Це, надаючи інститутові більшу гнучкість, еластичність, лише збільшить зручність користування ним і доцільність вживання його в вищезазначених випадках.
Арт. 6.
В звязку з впровадженням інституту Делегованих Членів повстає питання про залагодження для них канцелярської справи.
Коли Член Суду делегується тимчасово, то він може користатися канцелярією Адміністративного Відділу Округового Суду /якщо делегування не звязано з виїздом до иншої місцевості/ або на асігновані йому з канцелярських сум Суду кошти наняти собі тимчасово секретаря/ якщо його делеговано поза місце перебуван-ня Суду/.
Инша річ, коли Суддю делеговано для розгляду певних справ стало і то з зазначенням місця перебування поза містом, де знаходиться Суд /якщо він має стало розглядати справи одноособово в томуж самому місті,де і Суд, то і тут він може користуватися канцелярією Суду/. В цьому випадку він вже мусить мати сталого секретаря, якого доцільніш уявляється поставити в службовому відношенню в становище секретаря НародньогоСудді.
В звязку з цим правилом, що його містить в собі цей артикул, виникає питання про джерело коштів на інститут секретарів Делегованих Членів і на їх канцелярські видатки. Питання це можна розвязати в той спосіб, що при складенні штатів Округових Судів, резервується по кожному Округовому Суду відповідна сума на дві-три канцелярії Делегованих Членів, коштом якої можна буде удержувати ці канцелярії до складення нового бюджету, який узгляднював би їх стале існування. Якщож би цих грошей не вистачило, то на поміч могло б прийти Міністерство Юстиції, яке повинно мати відповідний фонд на цю ціль. А колиб навпаки, делеговано Суддів було менше,ніж зарезервовано грошей на їх канцелярії, або зовсім їх не було делеговано, то гроші ці в кінці бюджетового року зараховувались би на прибуток державного скарбу, яко рештка від виконання бюджету.
Арт. 7.
Складення регуляміну діловодства і внутрішнього ладу Адміністративних Відділів Округових Судів і їх Делегованих Членів доцільніше доручити, з огляду на велику відмінність адміністративних справ в порівнанню з справами цивільними і кримінальними самим цим Відділам. Але ці регуляміни повинні бути складовою частиною загальних регулямінів Округових Судів; тому вони мусять бути долучені до останніх.
